А це його історія.
За останній рік молодій державі довелося пережити більше, ніж за усі попередні роки незалежності. Романтизм євроінтеграції змінився кровопролитною війною на Донбасі та втратою Криму. Тепер одна за другою хвилі мобілізації спонукають або й змушують багатьох наших громадян змінити хай економічно нестабільне, але відносно тихе життя на військово-польові умови. варто знати і пам’ятати про тих, хто готовий йти на війну в одній сорочці, навіть якщо до кінця не знають з ким насправді воюють, однак чують, що втрачаємо територію.
Тарас Бенівчак – молодий дрогобичанин, патріотично налаштований, один із тих, кому довелося йти воювати. Виріс і навчався у рідному місті, там закінчив школу і технікум, а згодом продовжив навчання у Тернопільському економічному університеті. Через військову службу довелося перервати навчання у виші: був призваний до армії, служив у Києві у Військовій службі правопорядку ЗСУ. Виконавши свій обов’язок перед державою, повернувся додому і завершив університетське навчання. Згодом одружився, народилася донечка, почав працював на приватному підприємстві…
«Коли розпочався Майдан, всіляко підтримував революцію, допомагав чим міг, однак побувати в Києві безпосередньо на акціях протесту не мав змоги», – згадує Тарас.
Подальші події, що призвели згодом до військової участі в АТО, Тарас Бенівчак пам’ятає в деталях і датах, адже не ухилявся від повісток і не шукав можливості «відмазатися»: боронити рідну землю вважав своїм обов’язком. Розповідає, що тоді навіть не припускав, що все затягнеться так надовго і буде настільки трагічно, не боявся і вірив у те, що скоро все закінчиться.
«Минулого року 10 березня прийшла перша повістка, формальна. Пішов у воєнкомат, відмітився. У квітні була друга повістка, пройшов медогляд. А вже 19 травня у телефонному режимі з Дрогобицько-бориславського військового комісаріату повідомили, що мобілізовують. Як потім виявилося – у 24 окрему механізовану бригаду міста Яворова», – розповідає Тарас.
«Два тижні провели на Яворівському полігоні, – пригадує Тарас. – А тоді сформували батальйон і відправили у Дніпропетровську область на полігон, де готували до показових виступів перед вищим військовим командуванням, які мали там відбутись. Після цього в екстреному порядку повідомили, що вирушаємо у зону бойових дій. Так 19 червня прибули у Донецьку область, населений пункт Амвросіївка, їхали без амуніції, без бронежилетів, абсолютно не захищені.
«Побачене і пережите пам’ятатиму усе життя, адже таке неможливо забути, можна лише навчитися жити з цим», – каже Тараса.
«Амвросіївка була лише перевалочним пунктом для 24 механізованої бригади, тож їхали далі, але тоді не знали куди, тільки запитували: «Це ж зона АТО вже? Дайте нам каски, бронежилети». Командири відповідали, що все буде, але пізніше. Так ми прибули в місцевість поблизу населеного пункту Зеленопілля Луганської області. Там змінили аеромобільну бригаду десантників. Наше завдання було не пропустити прорив бойової техніки з російської сторони.
11 липня 2014 року нас почали атакувати ворожі сили, накрили «градами». Після чергування о четвертій ранку здав зміну і прийшов у намет «перекимарити». О 04:30 почали стріляти. Відразу спросоння не міг зрозуміти, що відбувається. Відкриваю очі – пів намету нема, навколо поранені. Почали надавати їм допомогу, травмованих солдат відвозили у польові госпіталі, а нас, уцілілих, залишили. Вірю: врятувала дитяча молитва – донечки, яка чекає вдома.
Ми зверталися з проханням про допомогу, адже відчували, що опинились в оточенні, на що нам відповідали, що в нас поганий психологічний стан, що все буде добре.
Наступної ночі нас знову обстрілювали, а ми і далі лишались без захисної амуніції. Це був час першого так званого перемир’я, тож ми стріляти не мали права, лише спостерігали. Тоді під Зеленопіллям загинуло багато людей, з мого підрозділу п’ятеро. В той день на дислокацію приїхали військові інших частин.
І лише через декілька днів, після всіх цих обстрілів і вибухів нам нарешті літаком доставили необхідні бронежилети, форму, ліки та воду.
На початку серпня нас почали виводити з бойової зони, аби, очевидно, не опинитися в котлі: більшість наших офіцерів-артилеристів були поранені. Ми здали зброю і техніку, яка була вщент розбита».
«У серпні нам дали відпустку. Далі продовжив службу у Яворові. Після цього у зоні АТО більше не був», – ділиться спогадами учасник АТО.
Отже, Тарас був на фронт, чесно виконував свій обов’язок. Однак нині довести свою присутність в зоні антитерористичної операції не може, адже документи про його безпосередню участь у війні на сході України не збереглися. Про причини паперового казусу Тарас може лише здогадуватися і робити припущення. «Місяць перебував на Сході, але у документах не числився. Думаю, це через халатність певних людей, які недобросовісно поставилися до своїх обов’язків і забули вписати моє прізвище, а, можливо, замість мене вписали когось іншого, аби за чужий рахунок здобути статус учасника АТО», – підозрює чоловік.
Довести, що дійсно перебував на сході України і з’ясувати причину «випадання» зі списків Тарас намагається вже півроку, адже отримати від командирів однозначної відповіді не може.»Відсилають з кабінету в кабінет і обіцяють, що все вирішать, але пізніше… Але чомусь губляться накази лише рядових, а не офіцерів», – ділиться Тарас.
У грудні минулого року Тараса комісували і він повернувся в рідний Дрогобич до сім’ї. Радісна п’ятирічна дитина два тижні не відходила від батька. «Дитяча присутність – кращі ліки від стресу», – ділиться пережитим щасливий тато, у якого цими днями народився ще й син.
«Війна змінила мене, важко повертатися у світ і пам’ятати, що АТО триває, а люди гинуть і далі», – зізнається Тарас.
Відряджений на військову службу на початках мобілізації Тарас застав українську армію у занедбаному стані – як матеріально, так і психологічно. Доводилося спостерігати зраду і підлість військових. Втім, за час перебування на службі бачив і те, як за короткий термін ситуація суттєво поліпшується. «Наша армія знову стала сильною і боєздатною, однак у наших військових повинно бути високе почуття відповідальності за втрати, адже хлопці не можуть гинути від того, що офіцери дають безглузді накази», – вважає Тарас. Нині він не є проти мобілізації, на його думку, варто лише дати людям стовідсоткову гарантію, що держава подбає про них і родину в разі чого.
Лариса Ткаленко,
для IA ZIK
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: В Чернівецькій області ...
Наступна новина: У Рівненській області ...
Взгляд в будущее: Что ждёт World of Warcraft, The Division 2 и Destiny 2 в 2024 году?
Нутрициология и лечение хронических заболеваний
Нутриціологія та хронічні захворювання
Переваги смужок для депіляції
Як столи для барів і кафе здатні вплинути на дизайн закладів?