Нещодавно у Парижі відбувся показ документального фільму «Серце мами Гонгадзе» – першої та поки єдиної біографії матері журналіста Георгія Гонгадзе Лесi – львів’янки, яка жила в Тбілісі, передає Телекритика.
Французький адвокат Стефан Дуніковський (називає себе «французом, закоханим в Україну») каже, що був дуже зворушений «емоціями, ніжністю, гумором, музикою, але перш за все історією красивою сім’ї, сторінкою в історії України». Українські глядачі в основному вимагали, щоби фільм про українку, життя якої є прикладом мужності, показали і в них на батьківщині.
«Серце мами Гонгадзе» – це, мабуть, спроба піднятися на щабель вище в осмисленні трагедії вбивства Георгія Гонгадзе, віддати належне цій втраті, заглибившись в історію його родини, зрозуміти, що сформувало переконання, волю до боротьби предтечі української демократичної революції 2003 року.
Автор фільму – Славік Бігун – український документаліст, який проживає в Парижі, немов намагається зрозуміти: чи були громадянська позиція журналіста і його боротьба випадковими – чи коріння потрібно шукати у вихованні, в сім’ї, в історії Західної України. Втім, розповідь Лесі Гонгадзе – а фільм практично повністю складається з її монологу, міняються тільки інтер’єри (Львів – Таллінн – Тбілісі) – захоплива й сама по собі, навіть для тих, хто мало цікавився вбивством Георгія і мало знав його роботу.
Боротьба почалася буквально з народження матері Гонгадзе, коли працівники РАЦСу відмовилися давати дівчинці ім’я Леся (за паспортом Леся – Олександра) на честь Лесі Українки. Її батьки познайомилися в Українському домі. Леся розповідає, що після приєднання Західної України сім’ю дивом не депортували в Сибір.
Історик Леся Крип’якевич нагадує, що така доля спіткала численних жителів Галичини – щоб зазнати репресій, достатньо було підозри в приналежності до дивізії «Галичина», УПА, але іноді й просто бути істориком, лікарем, а часом виселяли і просто власників гарних квартир – звільнити житлоплощу.
Молодість Лесі – 60-ті роки – припала на пік національної боротьби у Львові (слова Лесі перемежовуються львівським бароко і львівським вальсом).
У розповіді про сина Георгія, Леся Гонгадзе згадує, що в усьому підтримувала, навіть у його поїздці до Абхазії. І тільки коли він почав видавати «Українську правду», вона по-справжньому злякалася і стала відмовляти. Але Георгій лише відповідав: «Хто, якщо не я».
Журналіст Олег Панфілов, колишній керівник Центру екстремальної журналістики в Москві, який давно переїхав до Тбілісі, каже в інтерв’ю для фільму, що зі смерті Гонгадзе просто хотіли зробити урок усім іншим журналістам в Україні. Лесю Гонгадзе не хотіли визнавати потерпілою у кримінальній справі. Вона боролася, казала слідчим: «А у вас є мама?». Леся Гонгадзе не змирилася зі втратою. «Я знаю, що зустрінуся з ним, я дочекаюся його», – каже вона на останніх кадрах. Ну що ж, можливо, й зустрілися: Леся Гонгадзе пішла з життя незабаром після закінчення зйомок у 2013 році.
Після презентації фільму Славік Бігун зазначив, що показ у Парижі невипадковий: «Саме тут свого часу ми з пані Лесею планували показати фільм. Але вона померла 30 вересня 2013 року. Показ став такою собі особливою зустріччю з нею».
Глядачі розпитували про історію створення фільму, як довго тривала робота (майже три роки). Коли дізналися, що є ще десятки годин робочих матеріалів, дехто пропонував зробити з них додаткові фільми.
Додам, що в березні 2015 року Бігун із колегами вже випустили короткометражку про суперечливі погляди Лесі Гонгадзе на особистість Тараса Шевченка та його творчість «Шевченко живе.
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: В Чернігівській області на ...
Наступна новина: Чергова група ...
Хирургия в частной клинике: экспертное лечение и забота о вашем здоровье
Як правильно сервірувати стіл до сніданку?
Переваги смужок для депіляції
Як столи для барів і кафе здатні вплинути на дизайн закладів?
Переваги оцінки впливу на довкілля в Україні (ОВД)