Марія Чашка: "Люди на війні – немов на долоні..."

Марія Чашка: "Люди на війні – немов на долоні..."

25.07.15 13:49 0 550
Свободівка воює у складі штурмової роти "Карпатська Січ", а її син – боєць батальйону особливого призначення "Січ"…

Депутат Тернопільської обласної ради від ВО "Свобода" Марія ЧАШКА ще з зими воює у складі зведеної штурмової роти "Карпатська Січ". Каже, що поїхала на схід за покликом серця. Мала багато вагомих причин, аби не воювати, але якщо є бажання, то з'явиться і можливість. Попри криваве перемир'я, пані Марія не розгубила свого бойового духу та оптимізму – у тил повертатися не планує. Розповідає, що на війні переосмислюєш дуже багато речей, починаєш по-іншому дивитися на світ. Люди тут немов на долоні ? не вдасться приховати лукавства, боягузтва чи підлості…

"ВВАЖАЮ, що кожен націоналіст має брати участь у цій священній війні з Росією", – розповідає Марія Чашка. У моїй родині завше панував націоналістичний дух, а тому рідні з розумінням поставилися до мого рішення їхати воювати на схід. Тим паче старший син (у Марії троє дітей, – ред.) нині воює у складі батальйону особливого призначення "Січ". Коли він ішов на війну, я як матір запитувала: "Може, все-таки не треба?". Коли ж вирішила воювати сама – те саме він запитував мене. обоє воюємо за Україну, хоч і в складі різних підрозділів. Трапився зворушливий епізод, коли одного разу ми зустрілися у зоні війни. Моя розлука з рідними – це маленька жертва в ім'я перемоги. Якщо порівнювати нинішню війну із тим, через що довелось пройти вояками УПА, їхнім батькам та дітям, то наша жертва дуже незначна.

– Скільки жінок у складі "Карпатської Січі"?

– Окрім нене, ще двоє. Також дві наші свободівки уже пройшли медкомісію і оформляють документи. Тому загалом буде п'ятеро… Але на війні насправді немає значення – чоловік ти чи жінка. Якщо взяв до рук зброю, то є бійцем, який воює нарівні з усіма.

– Швидко ту зброю опанували?

– Ідучи в підрозділ, я мала досвід стрільби з автомата Калашникова і пістолета. У самому підрозділі доволі швидко навчилася стріляти з великокаліберних кулеметів, "Мух", РПГ-7, тощо. Це не складніше аніж, до прикладу, керувати фракцією в обласній раді (сміється). Хіба з важкої артилерії ще не стріляла. Думаю, все попереду.

У "Карпатській Січі" дуже добре організований вишкіл. За цей час пройшла навіть навчання снайперів – перший етап підготовки. Тоді сформувалась група бійців, які зголосилися опанувати цю спеціальність. З нами провели практичні заняття, після чого командир вибрав людей, які мають здібності до тої справи. Серед них була і я.

Коли б хтось сказав, що після школи знадобиться геометрія, то не повірила б, але на війні довелось згадати й цю науку. Навчитися влучно стріляти в роботі снайпера – далеко не перша справа. Насамперед потрібно вміти вибрати відстань, увесь час спостерігати, нотувати, робити математичні розрахунки. Словом, багато різноманітних нюансів.

– А якими є Ваші повсякденні обов'язки у зоні війни?

– Я є заступником командира з роботи з особовим складом, а також координую медичну частину. Триває процес легалізації підрозділу, до нас приєднуються нові бійці. Вони зв'язуються зі мною або командиром, і я допомагаю їм якомога швидше подолати бюрократичні кола, зібрати та оформити всі документи. Крім того, багато спілкуюся з вояками, намагаюся зрозуміти їхні потреби, характер, можливості, аби підказати командирам, які обов'язки краще покладати на того чи іншого бійця.

Виконую, звісно ж, і бойові завдання. За необхідності іду на передову – стою на вахті. Проводжу також інструктаж для вояків щодо правильного надавання першої медичної допомоги. Досвід здобула ще в часи Революції Гідності, коли очолювала Жіночу сотню тернопільської самооборони. Ми тоді організували для дівчат курси надання медичної допомоги. Потім ці теоретичні знання довелося застосовувати на практиці. До речі, медпункт "Карпатської Січі" розташований на відстані всього лиш близько ста метрів від крайньої позиції. Медпункти інших підрозділів ? значно далі, медики змушені доїжджати. Часто біжимо на передову й надаємо першу медичну допомогу українським бійцям різних підрозділів. Там всі свої…

– Війна змінює людей?

– Війна є лакмусовим папірцем, який показує те, ким ти є насправді. Вона робить вільним від надмірної обережності, від чужих, нав'язаних тобі думок, робить вільним у вчинках. Люди, які перебувають на передовій, ніколи не будуть рабами. Саме ці воїни є небезпечними для тих, хто хоче управляти масами. Тут абсолютно змінюється мислення і сприйняття світу, люди не одягають на себе стільки масок, як у звичайному житті, натомість стають вільними від тиску суспільства й буденного середовища. Досить кількох днів на фронті, і людина показує, ким вона є насправді. Бачиш, хто чого вартий, з ким можна йти під кулі, а кого варто остерігатися. Були випадки, коли людина в мирному житті була сірою мишкою, натомість на війні ставала бойовим командиром, який несе відповідальність за життя десятків. Багато людей сповна реалізовують свій потенціал саме в час війни.

– Як зараз діє ворог?

– Наші позиції обстрілюють снайпери, стріляють також з великокаліберних кулеметів, мінометів. Часом використовують танки і "Гради". Як правило, зранку ворог відсипляється, а у другій половині дня починаються активні обстріли. І це може тривати аж до ранку.

– Це впливає на психологічний стан наших бійців?

– У "Карпатській Січі", попри всі труднощі, панує дружня й весела атмосфера. Багато жартуємо і сміємося, немає жодного переляку, смутку чи апатії. Трапляється багато кумедних ситуацій, кепкуємо одне з одного. Навіть коли ввечері повертаємося втомлені з позицій, то градус позитиву все одно не спадає. Це нас заряджає, допомагає несті службу. Налаштовуємося завжди на краще, навіть попри негативні події чи тенденції.

– Але негативу теж вистачає?

– Це ж війна. Трапляються прямі попадання мін по наших позиціях. Ти прибігаєш – бачиш сім "трьохсотих" і навіть не знаєш, чи вдасться всіх врятувати. Вчора (інтерв'ю записували 10 липня) під Донецьким летовищем поранили осколками міни наших тернопільських хлопців – "Пітбуля" і "Лесика". У "Пітбуля" ? множинні поранення. В "Лесика" менше осколків, але кілька поранень… Дякувати Богу, немає загрози життю.

Пригадалось, як одного разу приходить "Пітбуль" зі своїм відділом. Дивлюся, а очі його аж горять – настільки хоче щось розповісті. З'ясувалося, що вони (у відповідь на обстріли) корегували важку артилерію бійців 93-ї і за їхнім корегуванням відбулося пряме попадання, яке завдало ворогові величезної шкоди. Розповідає найдрібніші деталі, багато емоцій, радості… Ще в пам'яті закарбувалось те, як один з наших бійців, "Омелько", врятував мені життя – вчасно штовхнув у бліндаж в окопі. Мене врятував від осколків і сам встиг заховатися. Такі моменти на війні допомагають ігнорувати труднощі й додають сили для боротьби.

– А місцеве населення дає приводи для оптимізму?

– По-різному буває... Часто надаємо медичну допомогу місцевим, які не покинули тих поодиноких будиночків на передовій, а вони нам "віддячують" тим, що розставляють маячки для корегування артилерії ворога. Було й таке, що крали мобільні телефони у наших хлопців – тільки для того, аби нашкодити.

Але вистачає й хороших людей. Перестрівають на вулиці – запитують, як можна допомогти, дякують нам, просять не відступати і не покидати їх. Якось у магазині купляла хліб, до мене підходить жіночка і дає шоколадку. Каже, що не має чим нам допомогти, то бодай таку приємність зробить. Ці ситуації є зворушливими і показовими.

– Що особисто для Вас стало найважчим випробуванням за час перебування на передовій?

– Це не побут, не загроза життю-здоров'ю і навіть не розлука з рідними. Найважче – це оте стояння на місці, коли не відбувається просування вперед, але водночас гинуть наші хлопці. Нинішня ситуація нагадує гру в теніс, коли гарматні регулярно літають то в один, то в другий бік. До нас прилетіло від них, а потім від нас полетіло до них. І на тому все закінчується. Немає поступу, а тому й не вимальовуються перспективи завершення війни. Це не тільки моя думка, так вважають практично всі наші хлопці. Проте жоден не планує їхати додому, хочуть воювати аж до перемоги, але якщо ж говорити загалом про збройні сили, то нинішнє "тупцювання на місці" надзвичайно деморалізовує вояків.

– Що порадите тим, які пішли на війну з найщиріших мотивів, однак розчарувалися через політичні рішення керівництва?

– На війну потрібно йти не з політичних мотивів, а з ідейних. Тоді ніколи не розчаруєшся, перед якими б труднощам не постав. Коли усвідомлюєш, що здобуваєш перемогу для своєї нації, то все інше відступає далеко на задній план. Ситуація в країні тут нікого не тішить, але мусимо діяти, зважаючи на об'єктивну реальність, маємо шукати нагоди зробити якомога більше, щоб досягнути мети, заради якої й приїхали на фронт.

– Напевно, важко воювати, коли твою долю вирішують вищі чини в штабах та кабінетах?

– На війні ти потрапляєш у залежність від рішень командирів і верхов¬ного головнокомандувача. Звичайно, нам хотілося б іти вперед і крок за кроком звільняти українську землю від окупанта. Маємо достатньо потуги, аби провесті наступальні дії. Якщо одного разу продемонструємо військову потужність і політичну волю, то ворог буде деморалізованим. Потім можна його добивати. Це неабияк підняло б бойовий дух, додало б снаги і завзяття.

Але навіть коли перебуваєш під наказом не висовуватись і не атакувати – все одно є відчуття того, що ти оберігаєш свою землю. Розчаруватися й піти з поля бою – це найлегше. Маємо два варіанти... Перший – воювати, підпорядковуючись своїм командирам у складі Збройних Сил і шукати можливості бути максимально корисним та ефективним. Другий варіант – скласті зброю й віддати державу окупантові. Останній варіант ніхто з наших бійців не розглядає. Ми чітко розуміємо свою місію. Саме нашому поколінню доля дала унікальний шанс – розхитати підвалини Російської Федерації.

Про це повідомили в прес-службі Тернопільської обласної організації ВО "Свобода"
Автор: УкрЗахідІнформ .
ОЦІНИТИ НОВИНУ
3 (голосів: 0)
Попередня новина: Тернопільська область: ...
Наступна новина: Хмельниччина: Михайло ...

КОМЕНТАРІ