Про це пише професор Олег Гринів у своїй рецензії на новий роман Богдана Кушніра «Невидима павутина».
Професор зазначає, як письменник Богдан Кушнір посів у нашій літературі належне місце відразу, після виходу роману «Помста оперативного розвідника».
«Читач здивується, що після нашумілої торік першої книги письменник дарує йому новий пригодницький роман, а фактично продовження першого твору. Все стане зрозумілим, коли заглянеш на останню сторінку. Виходить, що над «Невидимою павутиною» праця тривала приблизно три роки. Звісно, доводилося відвідувати місця, що описані в романі, нотувати різні цікавинки, назрілі думки, описувати природні умови, щоб передати, як тепер прийнято казати, шарм невідомих країв», – йдеться у рецензії.
Намагаючись заінтригувати читальника, автор звертається до нього своєрідною передмовою, в якій завдає певний ритм, пише Олег Гринів: «Спочатку відкривається суть попереднього пригодницького роману. Без жодної розлогості, стисло, щоб дати змогу не брати до рук першу книгу».
Олег Гринів пише, що у книзі «йдеться про життя оперативників розвідки чи інакше, для нефахівців, шпигунів, з яких у сусідній державі, як відомо, рекрутують державних чиновників і навіть тих, кого називають державними діячами».
«Читач, який чув їхні імена, відразу визначить, з ким має справу. Письменник дещо змінює прізвище, але змінює так, що легко здогадатися за звучанням. Безумовно, такий підхід посилює відповідальність автора, адже читальник мимоволі ототожнює літературного героя з реальною особою.
Інколи окремими штрихами передана панорама минулого чи й теперішнього. Хіба не закарбовується картина про те, як вербували в «орден джентльменів», а простіше, як втягали до шпигунського ремесла, литовця Олександра Габрілайтіса? А прізвище Антона Чумака нагадує московську авантуру навколо нашого острова Тузла, коли бородаті нащадки запорозьких козаків на Кубані намагалися оправдати своє ганебне ставлення до землі славних предків часовим виміром. Звісно, води чимало витекло і з Дніпра, і з Кубані, і, навіть, з Німану. Та чи доречний такий аргумент! Ще не давно показувати на телеекранах героїчну боротьбу спадкоємців Гедимінаса за свою свободу перед самим сконом «імперії зла й брехні». Московські ординці розстрілювали ровесників Габрілайтіса. Чому ж він залишився на службі ворогів свого народу? Чи не защемить українське серце, уявляючи картини боїв на українському Донбасі? Чому син Кубані, української землі, і сам українець Антон Чумак, записаний як Чумаков, їде воювати проти українського народу? Чую іронічну репліку: «Адже етнічний росіянин Анатолій Пахов під прізвищем Пахоменко також воює як український доброволець проти Росії». Правда, а ще точніше, напівправда, бо насправді він поборює жорстокий режим, що панує в його державі, захищає європейський вибір України, без якого Росія також не має майбутнього попри імперські теревені тамтешніх оракулів. Зрештою, час імперій минув – і його не повернеш. Лише безумці виношували план повернути сибірські ріки на південь. Як вирок звучать такі слова роману: «Скільки терпіли Сталіна! Мільйони людей винищив, цвіт народу, а наші діди вмирали зі словами «хай живе Сталін». Третє тисячоліття, з’явився новий Сталін, а ми такі ж, віримо в доброго царя-батюшку, – потягло Пахомова на відвертість. – Невже не знайдеться хоч один офіцер, який нейтралізує цього карлика? Він же кинув виклик усьому людству. Що з тобою говорити? Ви – хвора нація…»
Чи не парадокс? Українець Чумак воює (принаймні, має воювати) проти України, а етнічний росіянин Пахов бореться за Україну. Ще раз перечитаймо його (Чумака, – ред.) слова. Спершу він ідентифікує себе з тими, хто вірив у «доброго царя-батюшку», а потім кидає у вічі московському окупантові: «Ви – хвора нація». Треба додати, що хвора нація з хворим «вождем», – йдеться у рецензії.
«Не буде перебільшенням і перебором стверджувати, що Богдан Кушнір започаткував у вітчизняній літературі нову течію, пов’язану з українсько-російською війною на Донбасі, яка має дві сторони: героїзм українських юнаків і деморалізацію совкізованих і путінізованих громадян сусідньої держави і донецьких кримінальних елементів», – зазначає професор.
Він додав, що у «Невидивій павутині» Антон Чумак доходить висновку, що «світ справді звихнувся», бо «колись народ від розчарування відволікали великими будовами, а нині глупими війнами». Звісно, кубанець розуміє не весь «світ», а лише той, в якому приречений жити. Він повертається з України без російського додатка до свого прізвища. Чумак не став українським патріотом, але задумується: «Перед очима все ще стояв фільтраційний табір на Сході України. Його бранці говорили тією ж мовою, що й мої діди і батьки на Кубані. Вони мирно працювали на своїй землі й ні на кого не нападали. Та набігли ординці й зчинили колотнечу».
«У художньому творі персонажам відведена різна роль, – – йдеться у рецензії. Хоч Бутин з’являється в романі рідше, ніж, приміром, Чумак, першорядність його ролі очевидна. Коли така особа сходить зі сцени, напрям розвитку подій може докорінно змінитися».
«Не для одного читача буде відкриттям ознайомлення з дитинством Вови Бутина, що пов’язане з грузинським селищем. Ось розповідь тамтешнього діда Гоги: «Він малим був, коли привезли. Віра познайомилася з нашим земляком і переїхали жити в Грузію. Як нині пригадую. Як у першому класі пішов на риболовлю й загнав собі гачок у вказівний палець. Стоїть на березі, реве несамовито… Він у нас мічений». Хоч вітчим Георгій не ображав пасерба, той все-таки відчував свою ущербність як байстрюк. Звідси – його замкнутість, уникання контактів з однолітками. Дід Гога веде далі: «Злості у ньому багато, весь час напружений, як тятива лука. Що більше років – то більше злості, бо впродовж життя почувався неповноцінним. Таких не можна на високі посади допускати». На вершині піраміди Бутин опинився випадково, але він не знайшов щастя не тільки як можновладець, а й у своїй сім’ї, відштовхнувши від себе дружину, доньок і рідних, а ще забув про матір, не хоче навіть згадувати про неї. Таку версію підкинула відома «контора», але в неї почали вірити.
З погляду психологічного, як зазначає один з героїв роману, знайдена ланка, що пояснює поведінку Бутина. До цього автор додає ще один штрих: «Він начитався історичних романів і почав мріяти про лаври Александра Македонського». Скориставшись такою слабиною, бібліотекар підсовував славолюбцеві нові історичні романи», – йдеться у рецензії.
Роман «Невидима павутина» завершується трагічно, наголошує Гринів: «На перший погляд, Бутин мав би загинути, але «стара гвардія», що називає себе «орденом джентльменів», знайшла інший спосіб, як нейтралізувати ненависника. Антон Чумак зазначає: «Доведеться йому нидіти й засихати у власному павутинні – на очах усього світу. Хай мучиться, помалу осягаючи жахіття того, що натворив. Він безпорадний і безпомічний – це кара страшніша за смерть».
Не варто заперечувати нащадкові запорозьких козаків: він покарав зловмисника, залишивши його загибати у «власному павутинні». Та другий роман Б. Кушніра спонукає до серйозних роздумів. Як можна судити, «невидима павутина» залишилася, цебто небезпека від неї цілком реальна без Бутина. Виникає ще одне питання: хто виліз на вершину піраміди після того, коли Бутин втратив дієздатність. Романіст провокує читача на пошуки відповідей, а вони не прості так само, як і порушені питання, йдеться у рецензії.
Нагадаємо, раніше писала, щодовгоочікуване продовження роману «Помста оперативника розвідки» колишнього московського кореспондента «Молоді України» львівського журналіста Богдана Кушніра уже вийшло у світ. «Невидима павутина» розкаже, як спритно знешкодити того, хто кинув виклик людству на початку третього тисячоліття.
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: В Житомирській області ...
Наступна новина: Вадима Ситнікова посмертно ...
Хирургия в частной клинике: экспертное лечение и забота о вашем здоровье
Як правильно сервірувати стіл до сніданку?
Переваги смужок для депіляції
Як столи для барів і кафе здатні вплинути на дизайн закладів?
Переваги оцінки впливу на довкілля в Україні (ОВД)