Володимир не вперше зустрівся з військовою справою. До війни чоловік навчався в Одеському військовому інституті, служив на Закарпатті. У 2005 році був звільнений у зв'язку зі скороченням штату. Має дружину і доньку. На Майдані не був, але підтримував Революцію Гідності.
Володимир розповідає, що не зміг байдуже віднестись до того, що воювати в зоні антитерористичної операції йдуть молоді хлопці, котрі абсолютно не мають військового досвіду. Як справжній чоловік, не кажучи ні слова дружині, наш герой вирішив, що людина з військовою освітою мусить виконати свою присягу і захистити українську землю.
Бійця неабияк здивував той факт, що його, кадрового офіцера, прийняли у військовому комісаріаті лише з третього разу. Згодом визначили його місце служби – 90 батальйон 81 десантної бригади, в якому усі бійці були добровольцями. До речі, каналом «ICTV» про цих хлопців було знято фільм з однойменною назвою «Добровольці».
«20 червня в моєї дружини був День народження, а 22 червня я вже мусив їхати на війну», – говорить офіцер. Місцем дислокації взводу Володимира був населений пункт Костянтинівка, що під донецьким аеропортом. Там він і потрапив у полон. Володимир розповів про це так. В січні минулого року ситуація склалася так, що хлопці, які воювали в аеропорту, надзвичайно потребували підтримки. Їм не вистачало елементарного, навіть води. І командування прийняло рішення, що потрібно прориватися до терміналу. Володимир Костів, який тоді був командиром розвідувального взводу, сказав своїм бійцям, що ідуть на прорив лише добровольці. Усі пішли за своїм командиром, хоча розуміли, що дорога в аеропорт – це квиток в один кінець. Наступного дня після Водохреща, 20 січня, солдати пішли на прорив. Вони їхали на БТРах. В машині з Володимиром перебувало ще 9 бійців. Коли їх колону було розбито, то п'ятеро членів його екіпажу загинуло. Серед інших екіпажів також були загиблі. «Я чув, як вони помирали, чув по рації і бачив це на власні очі», – розповідає офіцер. Відразу після обстрілу під'їхала бронетехніка бойовиків і забрала тих, хто залишився живий. «Нас ділили, як трофеї», – згадує наш герой. Володимира та одного з його підлеглих полонили бійці батальйону «Восток».
А далі – 77 днів жахливого полону в підвалах Донецького СБУ. «Кожен день там тривав, як місяць, як рік, а то й ціле життя». Хлопці не знали, що з ними буде не те що наступного дня, а то й наступної хвилини. Офіцер розповідає, що охоронці кіборгів боялись настільки, що одного полоненого вели на роботи не менше трьох озброєних бойовиків. Часто в ув'язненні доводилось зустрічати бойовиків з типовою якутською зовнішністю, які навіть не розуміли російської.
Дні полону бували різними. Ходили на допити, на примусові роботи або й просто цілий день сиділи у камері. Рятували в'язнів саме віра і надія. Надіялися на те, що їх все ж колись обміняють, і вірили в Бога, бо не було більше в кого. «Одного дня до нас привели полоненого військового капелана з Херсону (священика). Після того щоранку і щовечора в нас були молитви», – розповідає Володимир. Одного разу бойовики сказали, що в'язні повертаються додому. Після того їх повантажили в машину і справді повезли до аеропорту, де вони вантажили тіла своїх загиблих побратимів. А далі повели на горезвісний парад полонених. Надію хлопців немов змішали з багном, і сподівання на визволення перетворили на знущання. «Населення хотіло нас роздерти», – каже Володимир зі сльозами на очах. Але він знав, що бореться не за те населення, що їх зрадило, а за справедливість і за українську землю. Проблема в тому, що люди на Сході бажають жити все ще при Радянському Союзі. Тому й таке відношення. Були, звісно, і світлі сторінки, коли медсестри давали зателефонувати додому і надавали медичну допомогу, хоча й тими медикаментами, що привезли наші волонтери.
Звільнення з полону було справжнім щастям. Вдома зустрічали без зайвих урочистостей – дружина з дочкою і товариш.
Після перебування в полоні Володимир переосмислив сенс життя. Офіцер вирішив, що нести життя у світ набагато важливіше, ніж його відбирати.
На завершення зустрічі офіцеру подарували синьо-жовтий блокнот з білим голубом на ньому. Хочеться побажати нашому захисникові, звісно, здоров'я, а ще – швидше народити і виховати сина, якого під час війни він так захотів.
Автор: Леонід Мацієвський
Про це повідомили у Житомирській ОДА
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Історія lego Bionicle - або ...
Наступна новина: Чемпіонат міста Луцька зі ...
Преимущества Boldgroup.agency в Любляне
Чому варто купити жіночий купальник в інтернет-магазині Womensecret?
Преимущества телескопических павильонов для круглогодичных бассейнов
Переваги лазерного коригування зору