Бабця Емілія Капуста із села Тютьків, що на Теребовлянщині, на жаль, уже відійшла у вічність… Її серце перестало битися торік на 92-ому році життя.
За своє життя пані Емілія багато натерпілася. Ще 19-річною довелося пройти усі кола пекла. Із чоловіком Іваном, якого у 43-му енкаведисти забрали просто з криївки, вони не бачилися довгих 13 років, упродовж яких кожен із них відбував свою каторгу: він — у камері смертників, вона — в бараках Сибіру… Проте щаслива доля і Боже провидіння розпорядилися так, що вони все-таки зустрілися знову… «Найвищими цінностями для нас були Бог та Україна», – розповідала раніше бабця Міля, не приховуючи сліз.
Вийшла заміж Емілія Капуста у 1940 році за свого односельця Івана. Йому тоді було 24, а їй — 16. З Українською повстанською армією та визвольною боротьбою українців у пані Мілі пов'язані особисті спогади — глибокі, щемні, пекучі.
«То були підпільні часи, чоловік був в УПА. Хоч це було і небезпечно, але по-іншому він просто не міг, — зазначала пані Міля. — Допомагала організації і я. Я дуже любила все українське, і мій Іван також — нас це і поєднало. Разом ходили у вишиванках на танці, співали наших пісень… Як Іван став до боротьби за Україну, то і я з ним — і до криївки ходила, і пошту передавала, усе, що треба було, робила, хоч у нас уже маленький синок Ромчик якраз на той час вродився… Був то 1943 рік. Іван з побратимами був у криївці, коли їх вислідили і після нерівної боротьби усіх, хто залишився живим, забрали та арештували. Цілий рік ми не мали від нього жодної звістки, думали, що його вже, певно, і в живих немає... А я жила надією і за рік від нього звісточку отримала».
За словами пані Мілі, вони з чоловіком обоє молилися за те, щоб вижити у тому пеклі і звидітися, бо ж ще не нажилися разом на цьому світі… «У 1955 році, на сам Йордан, нам нарешті дозволили зустрітися. Чоловіка мого як політичного в'язня не пускали за межі зони, то мусила їхати я до нього аж у Осакаровський край. Така у нас з Іваном була зустріч — всі, хто нас бачив, плакали, навіть наглядачі тюремні. Ми одне одному в обійми попадали, сльози нас душать, слова сказати не можемо… Тринадцять років не бачилися… Подивитися на нашу зустріч зійшлося усе село їхнє — столи накрили, гуляли, москалики тамтешні нам навіть «Горько!» кричали — таке було, як друге весілля… У Казахстані ми з Іваном прожили ще три роки, а тоді нам дозволили повернутися додому. Вдома — якби хто знав, яке то слово солодке…»
Україна зустріла подружжя Капустів не дуже привітно. Роботи колишнім політв'язням знайти було годі, а вдома — маленькі діти і хворі батьки. Пан Іван пішов працювати до колгоспу, а пані Емілія пильнувала трьох дітей, господарку і працювала на городі. Помалу стали на ноги, усіх трьох дітей вивчили: Ромчика — на зубного техніка, Тарас закінчив Чортківське медучилище, Марія також закінчила медичний.
«Тішуся, що разом з чоловіком дочекалися ми незалежної України — обоє завжди вірили, що вона таки буде, тішилися, аж плакали від радості… Незабаром по тому Іван помер — ті страшні муки таборові далися взнаки, останні десять років життя він дуже важко хворів, уже не вставав… Але життя, що нам Бог дав, ми обоє прожили чесно, як належить, не фальшували і душею не кривили, тим я і горда», – з непідкупною щирістю розповідала бабця Емілія.
* За матеріалами yabluchko.com.ua.
Про це повідомили у Тернопільській облдержадміністрації
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: У Тернополі презентували ...
Наступна новина: Чернігів готується до зими. ...