91-річна Тетяна Леочко із села Малий Ходачків Тернопільського району вступила до лав Української Повстанської Армії, тоді, понад 70 років тому, як і багато її ровесників та однодумців. Хоча, розповідає, що на її рішення вплинув також випадок.
«У 1939 році, коли радянська влада вперше прийшла до Тернополя, всі вітали їх «як визволителів». Але у 1941 році до Тернополя прийшли німці. Вони відкрили радянську тюрму, показали небачені жахіття радянських катівень, багато вбитих та закатованих. Їх ховали у братській могилі на Микулинецькому кладовищі. Тоді землю носили, хто чим міг: руками, хто в платті, я ж носила хусткою. Особливо мене вразила вбита молода красива дівчина з дуже світлою шкірою та довгим красивим світлим волоссям. І тоді я вирішила для себе, що радянська влада – це зло і несправедливість. Тоді й з'явилася у моєму житті Українська Повстанська Армія», – не приховуючи хвилювання, пригадує пані Тетяна.
В УПА вона пішла зі своїми подругами. Займалися просвітницькою діяльністю. Тетяна працювала вчителькою молодших класів у початковій школі в Гаях Ходорівських (5 км. від Тернополя, р-н с. Байківці). Їздила з виступами та концертами по області. Вона й дотепер напам'ять читає поему Богдана Лепкого «У храмі Святого Юра».
«Основна моя допомога хлопцям була в тому, що біля мого дому знаходилась криївка. Тривалий час у криївці був архів документів УПА. Цей архів я зберігала до певного часу, а потім його забрали. Та й самих повстанців берегла від можливих засідок, адже вороги постійно стежили. Хоча й знала, що рано чи пізно прийдуть і за мною...», – каже Тетяна Василівна.
Арештували її за безпосередню участь в Українській Повстанській Армії та засудили до 25 років виселення на Колиму. Всього терміну вона не добула, потрапила під амністію в післясталінський період, у 1957 році. Коли поверталась з висилки познайомилась на московському вокзалі зі своїм майбутнім чоловіком Василем Леочко. Разом вони купували квитки, розговорилися, виявилося, що він також їде із заслання через участь в УПА на Івано-Франківщині (Василь родом з с. Межигірці Гадицького району, був бійцем УПА у сотні «Крука», позивний Зелений, – ред.).
«Тоді були страшні часи… Багато вже забулося... Але пам'ятаю як утікала від енкаведистів, як потім у тюрмі (після арешту пані Тетяна перебувала у Тернопільській тюрмі, де нині знаходиться музей політв'язнів, – ред.) спали на сирій землі, терпіли холод і голод. я щаслива, що ми все-таки добилися та дочекалися незалежної України, хоча й не зовсім такої, про яку мріяли...», – зітхає Тетяна Василівна. І читає повністю напам'ять поему Богдана Лепкого «У храмі Святого Юра». Тут ми даємо лише уривок:
«Помилуй Боже Україну
За кров, за сльози, за руїни
За все, що стерплено в цей час
Помилуй нас!
Та ж ми чужого не бажали,
Лиш, що нам предки передали,
Хотіли гідно донести
Аж до мети...».
* За матеріалами Ольги Барабаш
Про це повідомили у Тернопільській облдержадміністрації
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: В Житомирській області ...
Наступна новина: Чернігів: Фонд комунального ...
Преимущества цифровой печати визиток
Найти честного адвоката в Киеве: основы и советы
Що цікавого в iPhone 16?
Переваги охоронної компанії в Києві