Тобі погано? Малюй – і світ розквітне!

Одним із джерел натхнення для мене завжди були приклади тих, хто вміє бачити й відчувати світ по-особливому. Я, Тетяна Артюшенко, сучасна українська художниця, з раннього дитинства відчувала, що мистецтво — це мій спосіб життя. Через кожну роботу я намагаюся передати тепло, світло й емоції, які народжуються в моїй душі. Моя творчість — це спроба створити простір для діалогу з глядачем, для пошуку сенсів і краси в простих, але таких важливих речах, які часто залишаються непоміченими.

Мабуть, найпоширеніше запитання до мене як художниці: «З чого почався ваш творчий шлях?» Відповідь на нього завжди змушує мене замислитися, адже творчість була частиною мого життя з самого дитинства. Малювання — це те, з чого, на мою думку, починається розвиток кожної людини. Маленька дитина, побачивши олівець на столі чи паличку на піску, обов’язково щось намалює — абстракцію, свій власний експресіонізм, який для неї стане цілою історією, що вона прагне донести світові.

Зі мною було саме так. Потік творчості в дитинстві зупинити було майже неможливо. Батькам було важко. Я досі пам’ятаю ялинкові іграшки, розмальовані вночі маминим лаком для нігтів, візерунки на стінах, розписані в стилі гжель, усі сторінки робочих зошитів та навіть ті 5 гривень, намальовані синім олівцем, з якими тата вигнали з магазину. І поміж цими проявами творчості фоном проходило все інше життя: музична та художня школи, ліцей, гімнастика, циркова студія.

Я мріяла стати архітектором, але сім’я потребувала лікаря, і мої мрії залишилися нереалізованими. Настали сірі дорослі будні: важке навчання у медичному університеті, мої невтішні діагнози, лікарні, нові діагнози і знов лікарні, і все глибше занурення в розпач.

Одного разу мені зателефонувала мама: «Наш колектив ніяк не може придумати колезі подарунок. Давай ти намалюєш картину, а ми її у тебе купимо». Це було моє перше замовлення — і перша продана картина. Точніше, не одна, а три, бо, працюючи над першою, в уяві вже малювала наступну.

Минуло кілька місяців, і я вирішила дізнатися у мами, чи сподобався подарунок. Відповідь приголомшила: «Чому б це я віддавала твої картини? Вони у нас вдома висять. Приїдеш — побачиш, які ми рами з татом зробили». Того дня я плакала.

Потім був період роботи в лікарні з безпритульними дітьми. Я бачила, як за 2–3 місяці з озлоблених «вовченят» поступово розквітали усміхнені дітки з палаючими цікавістю оченятами. Ми слухали музику, читали казки, майстрували машинки з паперу і малювали все, що бачили і що підказувала уява — і хвороби та негаразди відступали. І цього разу творчість рятувала, відбудовувала зламане. Ми разом з ними відрощували крила, і негаразди забувалися.

Набагато пізніше, коли в мене вже зʼявилися свої манюні і відбулося чимало виставок, я отримала диплом психолога і стала арт-терапевтом, бо та мить, багато років тому, коли до тебе дійшло, наскільки мама мудра і любляча, знає, як витягнути тебе з самої глибокої прірви, знає, що для тебе є киснем, коли ти сам зламаний і не можеш собі допомогти, та мить назавжди засвітила незгасаючу зірку, яка веде навіть серед туману і повної темряви, яка і є орієнтиром (маяком). Бо викарбувався простий рецепт: «Тобі погано? Малюй! І світ обійме яскравим різнобарвʼям».

Сьогодні я працюю лікарем, маю власну студію апаратної косметології та реабілітації в Києві. Творчість залишається невіддільною частиною мого життя, хоча знайти час на неї буває непросто. Кожна моя картина — це відображення краси й унікальності нашої планети, яку потрібно помічати й берегти.

Я безмежно вдячна кожному, хто підтримує мистецтво: митцям, колекціонерам, кураторам, галеристам, меценатам. Саме завдяки їм краса продовжує рятувати світ. І я вірю, що кожен, хто здатен створювати прекрасні речі, зможе змінити світ на краще.