— Василь увечері повертався додому на хутір Заріка. У руках ніс дві важкі торби з крупами, цукром і олією. Сам ледве ходив, а ще й грижу мав. Не втримався на тому містку і впав у воду. Вибратися, видно, вже не мав сили, — розповідає сусід Піддубрівного 49-річний Петро Томин.
На хуторі Заріка, який за селом Нижній Вербіж, живе чотири родини, усього десятеро людей. Аби добратися в село, переходять через гірську річку Пістинька. За сухої погоди вона розтікається на 50 м ушир. Коли випадають дощі чи тануть сніги, розливається до 200 м. Міст, який з’єднував хутір із селом, знесло торік під час липневої повені.
Люди добиралися через ріку вбрід, а три тижні тому спорудили кладку. Збили три довгих дошки, у ріку спустили коли, на яких переправа тримається.
— Я по цьому містку не ходжу, від сильної течії він хитається. Страшно, — каже 69-річна Анна Олексюк із Заріки. — Скільки ми вже зверталися до сільради, просили допомогти! Та ніхто не слухає. А сюди ж навіть ”скора” не доїде, а в мене тиск високий і серце слабе. Як стане зле, то так і помру, ніхто не поможе. А не дай Бог якого пожару?
— Ще ми ся до такого не дожили, аби заради пару хат міст будувати, — каже сільський голова 57-річна Марія Карпенюк. — Перехід пішохідний — так, але не більше. Та й на нього треба півтора мільйона гривень. То є страшні гроші, хто їх нам дасть? Голова району обіцяв помогти, має дві платформи безплатно дати. Чекаємо, тоді будемо щось робити. Люди, що там живуть, самі у своїх бідах виноваті. Їх у 1969-му, коли була така ж велика повінь, просили перебудуватися. Навіть план в іншому місці давали. А вони відмовилися.
Жителі Заріки вирішили будувати перехід самотужки. Замовили екскаватор — хочуть до старих опор, які вода зруйнувала в липні, прикріпити тросами стовбури дерев — по три-чотири вшир. А щоб міст не хитався, укріпити його шутером — камінням із піском.
— Ніяких мільйонів тут не треба. Ті чиновники що, пробували розбиратися? Та голова сільради тут жодного разу не була. Он опори електричні підмило, там лінії до 35 тисяч вольт проходять, дроти вже майже над річкою висять, як впаде, то все тут спалить, — обурюється 23-річний Віктор Бойчук, житель хутора. — Голова могла б хоч для нас трактор найняти чи соляркою допомогти. Усе робимо своїм коштом.
Щодня заріччани витрачають на спорудження моста сотні гривень. 200 платять трактористові, 300 — за солярку. Усю роботу виконують самі.
— Дехто віддає з хати останні гроші, — каже Бойчук. — Та люди не жаліють. Як трапиться якесь лихо — у сто раз більше втратимо.
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Джерело: http://gazeta.ua/
Попередня новина: Доля студентських стипендій ...
Наступна новина: У ПФ «Скорпіон-Сервіс» ...
Преимущества восстановления после COVID-19 в санатории «Золотой берег»
Як обрати ідеальний крем під очі?
Облачный майнинг стал проще: инновационный способ MAR Mining увеличить криптовалютное богатство
Почему стоит взять кредит без поручителей?
Зачем нужно знать прогноз погоды заранее?
Визначні місця Львова: ТОП-5