Багато хто сумнівався, чи доречно і вчасно організовувати літературні заходи в такі буремні й неспокійні часи, чи прийдуть люди. А люди прийшли передусім для того, аби поговорити з однодумцями про те, що болить, порадитися, як бути далі, що робити задля порятунку України. Тобто більшість літераторів, місцевих та приїжджих з-за кордонів, говорили під час «Книжкового Арсеналу» про Українську революцію та Майдан. Адже ця тема – номер один не лише в Україні.
Чи не зраджує письменник, інтелектуал своє призначення, коли бере участь у революційних, соціально-політичних процесах країни? У чому полягає його відповідальність перед суспільством? Як переживали українські літератори події на Майдані, як сприйняли анексію Криму й чи вплинула революція на їхні творчі плани? Відповіді на ці та інші запитання шукали Світлана Поваляєва, Лариса Денисенко, Любко Дереш.
Світлана ПОВАЛЯЄВА: «НАЙБЛИЖЧОЇ МЕТИ – СКИНУТИ ЦЕЙ «МОРДОР» – МИ ДОСЯГЛИ»
– Неправильно відокремлювати митця від простих людей. Чи то письменник, чи музикант, чи художник – як будь-хто інший він може йти на барикади і кидати коктейлі Молотова, а не думати десять разів, як вчинити й що сказати суспільству. Мені закидали, що я не так пишу або не маю права чогось говорити. Але так само, як по-різному ми пишемо, так по-різному ми поводимося. У кожного всередині щось своє, і хтось мовчатиме, але згодом напише роман, а хтось одразу публікуватиме якісь соціальні речі – це те, що практично всі ми й робили. Я не соромлюся сказати, що робила й кидала коктейлі Молотова. І, не даючи ніяких формул та порад, можу відповідати за свої слова і дії. Бо зрадити можна тільки власну щирість.
– Що для тебе важливіше – участь у боротьбі чи кінцева мета? Не маєш остраху, що очікування від тих подій, в яких брала участь, не виправдаються?
– Хіба участь триває задля якоїсь мети? Що більше фантазій та ілюзій, як воно має бути, то більше розчарувань. Це стосується всього, не лише революцій. Ніколи те, що відбувається, не стається так, як ми собі нафантазували. Проте кожен для себе може вирішити – ти береш участь у соціальному житті країни або ні. Якщо береш, то в який спосіб, до якої міри ти є громадянином, і як для тебе найприродніше виявляти свою громадську активність. Тоді не буде розчарувань. Ти просто переживатимеш конкретні моменти і в цьому процесі розумітимеш, до чого все йде. От на Майдані було зрозуміло, що ми нікуди звідти не підемо, навіть якщо нас всіх уб’ють. І в ніч з 18 на 19 лютого, особливо під ранок, було абсолютно точне відчуття, що ми всі загинемо. Якби не приїхали львів’яни, очевидно, так і сталося б… Попри все, найближчої мети – тобто скинути цей «Мордор» – ми досягли. Важко, кров’ю, але досягли. Тож тепер кожен сам для себе вирішує – розчаровуватися чи ні, і що для кого є результатом. Попри весь трагізм і те, як фізично важко це було переносити, мене події на Майдані надихнули.
Лариса ДЕНИСЕНКО: «СЛОВО – НЕ ЛИШЕ ЗБРОЯ, А Й МЕДИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТ»
– Слово – це зброя. Вогнепальна, холодна, бактеріологічна тощо. Питання лише в тому, наскільки ти готовий її застосовувати. Наскільки ти відчуваєш цільність своєї натури, відповідальність за ті слова, з якими звертаєшся до людей. Я свій вибір зробила – за кожне слово, яке прозвучало впродовж останніх тижнів, я несла й нестиму повну відповідальність.
Усі ми живі люди й можемо помилятися. Але за свої помилки, за свої слова треба відповідати. Якщо ти вже вийшов до людей, то не маєш права закриватися від них, хай як важко тобі було б. Чесно зізнаюся, що мені буває дуже важко спілкуватися зі знайомими зі сходу та півдня України. Ідеологічно вони часто сприймають мене як ворога або як «рупор», як людину зі зброєю, що спрямована на них. Але вони хочуть розібратися, і я здивована й щаслива від того, що подекуди ми можемо спокійно говорити та представляти свої аргументи. Це дуже важливо.
Із нас усіх, як із маленьких мозаїчних шматочків, формується нація. Усі ми різні – Україна історично поєднала в собі дуже різних людей, різні ментальності й світогляди. Надзвичайно важливо зараз не втратити цей загальний спільний візерунок України. Потрібно вміти чути один одного, спілкуватися й не втрачати щонайменшу єдність і близькість. Вони в нас є. Головне – не бути затьмареним і не звертати уваги на критичні, «вибухові» гасла. Маємо за цим димом бачити світло. Слово тут перетворюється зі зброї на інший інструмент, можливо, медичний.
– Що відіб’ється після пережитого на твоїй творчості?
– Вісімнадцятого лютого від онкології померли одночасно моя подруга та мій собака. Від відчуття безпорадності мене тоді накрило хвилею відчаю. Щось подібне я відчуваю зараз, коли бачу, як анексують Крим. Як правник розумію, що порушуються міжнародні норми, але не можу нічого вдіяти. Того дня, щоб вийти якось із цього стану, я зібрала ліки й повезла на Майдан. Пам’ятаю це відчуття великої трагедії, коли завмирає простір, і ти чуєш в голові якийсь метроном, але в тебе залишалася мета – я мала привезти ліки. У той же момент в голові, коли було боляче, таки пролунав егоїстичний письменницький «дзвіночок», і я зрозуміла, що хочу про це написати. Він немов казав: «Не втрачай цю натуру – твій обов’язок перед собою і перед людьми полягає в тому, щоб передати це». Тому я писатиму про це.
– Політики в Україні ніколи не були уважними до інтелектуалів, не чули їх, що прикро…
– Може, добре, що політичний клас не звертає увагу на митців, бо тоді митці можуть уважно придивлятися до політиків. Але, на мою думку, люди на Майдані вмирали не за політиків. Вони просто знайшли в собі сили сказати «ні» брехні, корупції та політичним інтригам. Це був громадянський, а не політичний вибір. Митці, які були присутні там, як люди, що знають ціну свободи творчості, хотіли зберегти її, хотіли, щоб свобода пересування, мислення та слова були захищеними. Ми можемо себе обманювати, можемо дозволяти проводити стосовно себе маніпуляції, але в глибині душі розуміємо, що таке справедливість. Коли ти бачиш очевидно несправедливі речі, ти мусиш говорити, оскільки це – твій обов’язок.
Любко ДЕРЕШ: «ЗРАДА МИТЦЯ – ЦЕ ВІДМОВА ДУМАТИ ГЛИБОКО»
– Для мене зрада митця, зрада інтелектуала не стоїть в площині рішення – долучатися до політичних дій чи ні. Якщо інтелектуал – це людина, яка бере на себе відповідальність не лише за власне життя, а й за життя жителів усієї країни, то я поставив би це запитання так: рятуємо ми одяг людини, яка тоне, чи саму людину? Як на мене, то зрадою інтелектуала є ситуація, коли він відмовляється думати глибоко і йти до суті проблеми, коли він розмінює себе на поверхневі гасла й піддається ілюзії, що за цими гаслами криються наміри щось змінити в суспільстві. Людина, яка по-справжньому переймається проблемами сучасного світу, розуміє, що всі події та сфери життя щільно пов’язані між собою, тож ми не можемо змінювати тільки політику чи тільки культуру. Маємо боротися за зміну самого «кореня» людини. Цей «корінь» – у свідомості, і саме до нього має доступ письменник як той, хто звертається мовою розуму, мовою свідомості та образів. Наскільки письменник має доступ до цього джерела, настільки він здатний транслювати істину, до якої дотичний сам.
– Кожна революція породжує не тільки революціонерів, а й риторику, пафос. Як письменникові бути у цій делікатній ситуації?
– Я розділяю два види пафосу. Перший – коли ти надуваєш мильну бульку (можемо спостерігати за цим під час початку чергової політичної кампанії). А другий – коли ти розумієш, що війна, страждання триватимуть постійно і постійно вмиратимуть люди. Завжди буде щось, що викликатиме біль і змушуватиме серце кровоточити. Чи це поранені, чи дядько, який увечері бродить по метро, бо не має дому… Ти розумієш, що у цьому є якась глибинна природа світу й тобі треба працювати, щоб дізнатися, як цей світ влаштований, чому він змушує тебе страждати, і як цим розумінням можна поділитися з іншими людьми.
Політична ситуація – це завжди велика гра, в якій нас, простих людей, давно обіграли на багато ходів наперед. Надто часто нас використовують як гарматне м’ясо. Мені дуже не хотілося б цього допускати. Я за той пафос, який виступає проти політизації свідомості. Я за пафос самоусвідомлення, за те, щоб людина зрозуміла себе в цьому суспільстві та змогла жити своїм внутрішнім життям, робити свою справу, незалежно від того, хто приходить до влади. Бути добрим громадянином на своєму місці – такий пафос мені імпонує.
«УКРАЇНА ПРОДЕМОНСТРУВАЛА НАДЗВИЧАЙНУ СУСПІЛЬНУ ЗРІЛІСТЬ І ГІДНІСТЬ»
Редактор і куратор східноєвропейської програми поважного німецького видавництва «Зуркамп» Катаріна Раабе під час подіумної розмови «Майдан-Україна-література: що побачила Німеччина?» розповіла, що Українська революція спричинила у Німеччині такі суперечки між людьми, яких не було десятки років до цього.
– Коли українські події почали з’являтися на наших телеекранах, то ми спершу не вірили, що в Україні зберігся такий потужний революційний потенціал, – конкретизувала вона. – Згодом, чуючи реакцію з російського боку, у нас з’явилася група людей, яка справді вірила, що на Майдані відбувається щось на кшталт фашистського путчу. Але були й інші думки. Дуже важливо, що саме українські письменники подавали правдиву інформацію. Також громадські акції на Майдані та інших куточках світу роз’яснювали зокрема й нам, що відбувається насправді. Врешті ці зусилля переконали – те, що відбувається на Майдані, не має нічого спільного з фашистським путчем. Українська революція і для Європи стала величезним шансом, нарешті ми почали говорити про те, що почали забувати – про рівність, свободу та справедливість.
Тим часом впливовий австрійський письменник Мартін Поллак, який приїхав до Києва розповісти передусім про свою резонансну книжку «Мрець у бункері» (дослідження про батька-нациста), про події на Майдані мовив таке:
– Україна продемонструвала в останніх подіях надзвичайну зрілість громадянського суспільства і надзвичайну гідність. Це те, чого не можна забувати, що треба конче використовувати, розбудовувати і нарощувати. Спокійно, без зайвих емоцій, без зайвої пропаганди і закликів до війни. Україні варто усвідомити: вона має що показати й розказати Європі, адже там останнім часом і близько не було того, що відбулося в Україні, – революція, в якій багато людей пожертвувало життям задля того, аби повалити режим. І добилися того, за що вони боролися. Українці продемонстрували надзвичайну мужність та суспільну зрілість, тож Європі цього ще варто повчитися. Серце Європи нині б’ється в Україні й душа Європи знаходиться тут.
Жанна КУЯВА
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: У Львівській області п’яний ...
Наступна новина: Відзначення Дня Європи в ...
Топ-5 Лайфхаков: Как Открыть Сейф
Кому Насправді Потрібна Реклама На Білбордах По Всій Україні
Понятие и признаки инфантильности: как распознать психологическую незрелость
Самі дієві мазі з трав
Як найкраще привітати: ідеї та поради